Перейти до вмісту
Home » Життя в Німеччині » Науковці, яких втратила Україна. Як українці стають успішними в Німеччині

Науковці, яких втратила Україна. Як українці стають успішними в Німеччині

За роки незалежності кількість українських науковців скоротилася утричі. Доктори і кандидати наук, фізики, біологи і медики масово виїжджають за кордон.

Як свідчить статистика, найбільше українських “світлих голів” працюють у США, Росії і Німеччині.

Ті, хто не поїхав займатися дослідженнями до інших країн, намагаються знайти фінансування для проведення своїх дослідів в Україні. Це вдається не багатьом, адже тут майже не лишилося наукових лабораторій, а головне – нема запиту на результати їхніх досліджень.

 

 

Ми спитали двох науковців, які багато років живуть і працюють в Німеччині і є успішними у своїх галузях, чи бачать вони перспективу в Україні і що має змінитися, щоб вони повернулися і здійснювали свої дослідження тут.

В Україні ці люди змушені були буквально виживати в умовах розвалених НДІ, відсутності необхідних лабораторій і реактивів, а також елементарного розуміння, чи потрібні їхні дослідження державі чи бізнесу.

Відповіді вийшли емоційними і відверто песимістичними. У них відчувалися розчарування і образа людей на те, що їхні таланти і здібності не оцінили у власній країні. Втім, науковці продовжують вірити в український науковий потенціал і пропонують конкретні кроки для його розкриття.

 Стан української науки. Інфографіка “Текстів”

ПИТАННЯ ПОВЕРНЕННЯ УКРАЇНСЬКИХ НАУКОВЦІВ УЖЕ НЕАКТУАЛЬНЕ. ТРЕБА ДУМАТИ, ЧИ БУТИ НАУЦІ В УКРАЇНІ ВЗАГАЛІ

Руслана Радчук41 рік, науковий співробітник відділу молекулярної генетики, Інститут генетики культурних рослин, Гатерслебен, Німеччина.

Займається генетичними механізмами, що регулюють розвиток насіння у культурних рослин. Виїхала до Німеччини у 1996 році разом з чоловіком, який теж є фахівцем у цій галузі.

“Коли я була в Україні, то гадала, що труднощі – це відсутність фінансів, обладнання, реактивів. Насправді, головні труднощі я вже збагнула пізніше. В тій галузі, де я працювала, головною проблемою була відсутність наукової мети та ідей”, – так пані Руслана характеризує проблеми української науки.

Науковець зізнається, що рішення поїхати з України було нескладним і виглядало як порятунок.

“90-ті роки були дуже скрутними для науковців і не тільки. Доводилось працювати одночасно в різних установах, щоб бодай прогодувати сім’ю. У нас щойно народився син, і ситуація без житла і доходів стала зовсім нестерпна. Вона виглядала безперспективною. Я залишалась вдома за доглядом за немовлям, чоловік намагався робити дисертаційну роботу”, – каже вона.

Дослідник додає, що не може похвалитися вагомими науковими здобутками за період роботи в Україні.

“Наша галузь наукових досліджень досить фінансовоємка, вимагає реактивів і обладнання для проведення експериментів. Шансів зробити пристойну наукову роботу фактично не було, тому про жодні досягнення мови не йшло. Натомість в Німеччині ми потрапили в нормальне наукове середовище, де проводимо свої фундаментальні дослідження”, – каже пані Руслана.

Наразі вона покинула мрії повернутися в Україну. “Якщо і були такі плани, вони залишились в минулому”.

– Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

– В Європі наука – значно динамічніша, дуже конкурентна, часто змінюються пріоритети, до роботи залучаються фахівці з усього світу.

Робота науковця фінансується переважно короткочасними грантами, за які потрібно боротись і постійно доводити свою компетентність. Більшість вчених рідко затримуються на одному місці довше п’яти років.

Українська наука в порівнянні ніби менш гнучка, зі стабільно дуже низьким, але гарантованим фінансуванням, загальний рівень підготовки фахівців низький.

Хоча, гадаю, і в Україні є оази високого рівня досліджень.

– Що має змінитися в українській науці, щоб ви здійснювали свої дослідження тут?

– Сучасна наука не знає кордонів. Відбувається інтенсивний обмін науковою інформацією, формуються великі міжнаціональні консорціуми для проведення спільних досліджень. Я цілком уявляю, що зможу змінити Німеччину на будь-яку іншу країну, яка запропонує відповідні умови.

Відповідь на ваше питання повинна дати сама українська наука. А саме – сформулювати перш за все, що сама наука очікує від повернення науковців і чи тільки українських. Вже потім – шукати шляхи, якими вона збирається вирішувати ці питання.

Я не зовсім розумію, чи є взагалі сьогодні потреба повертати українських науковців додому, якщо це та ситуація, яку потрібно зрушити з місця. На мій погляд, це питання вчорашнього дня.

Зараз більш актуальне питання – чи має бути наука взагалі. Якщо так, то питання, хто в ній буде працювати – українські науковці, що повернуться, чи нова зміна, росіяни, індуси або китайці, не має значення. Для науки важлива не національність, а компетентність, наукові досягнення і прогрес.

– Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

– Я досить давно виїхала з України, щоб об’єктивно судити про динаміку змін. За останні 15 років не чула про жоден науковий прорив в український біологічній галузі. Отже, зміни, якщо такі є, не дуже оптимістичні.  

 

 

 

 

 

НАУКОВЦІ МОЖУТЬ БУТИ КОРИСНИМИ ВЛАСНОМУ НАРОДУ, АЛЕ ДЛЯ ЦЬОГО ПОТРІБНА ПОЛІТИЧНА ВОЛЯ ТА ЗМІНА “ПРАВИЛ ГРИ”

В’ячеслав Хаврусь, кандидат хімічних наук, 41 рік. З 2008 року постійно живе в Німеччині, “з задоволенням працюючи” в Інституті досліджень твердого стану та матеріалів ім. Ляйбніца в Дрездені.

Хаврусь розробляє методи синтезу композитних матеріалів на основі вуглецевих наноструктур для подальших застосувань у царині енергозбереження, в біомедицині та як нових матеріалів із потрібними властивостями.

В’ячеслав розповідає, що в Україні його нічого не тримало, тому він й наважився на еміграцію.

“Більшу частину свого життя я прожив у гуртожитку з умовами “ліжко-місце в кімнаті на 3 особи зі зручностями в кінці коридору”. Це ще якось можна було б терпіти, якби була можливість пристойно працювати в науці з сучасним обладнанням і були б шанси для співпраці з іноземними колегами та участі у міжнародних наукових проектах”, – каже Хаврусь.

За його словами, обладнання НАНУ – технічно і морально застаріле, бо працює з радянських часів. Та й до нього важко одержати доступ, подекуди треба чекати тижні і місяці.

“Працюючи в хімічній лабораторії, ти маєш особисто думати про те, як придбати найнеобхідніші реактиви, заборонені “положенням про прекурсори”, чи як витягти на собі на другий поверх по сходах при зламаному ліфті 80-кг балон зі стисненим газом, чи особисто відремонтувати електричну проводку, бо ж, бачте, електрика вдень з вогнем не знайдеш, “у нього мала зарплата”. Де тут час для творчості?”, – обурюється В’ячеслав.

“Сильно зменшувала бажання залишатися бюрократія й “паперотворчість” в НАНУ. Для надходження чи витрачання кожної копійки треба списати стоси паперу, хоча насправді він потрібен не для науки, а для прикриття чиновників. Все це замість наукових досліджень, на які залишалося дуже мало часу”, – каже він.

На хвилі ейфорії після помаранчевої революції Хаврусь з колегами пробували щось змінитиписали концепції розвитку наукової сфери і звернення чиновникам. Однак вони були проігноровані як на рівні НАНУ, так і тодішнім прем’єром Юлією Тимошенко.

“Стало зрозуміло, що треба їхати, якщо не хочеш прожити безцільно до пенсії за написанням нікому не потрібних паперів і вибиваючи дозволи на придбання найнеобхідніших в роботі речей”, – каже В’ячеслав.

На питання, чи думає він колись повернутися в Україну, Хаврусь відповідає:

“Дуже хотілося б жити в своїй країні поруч з друзями та рідними, але це можливо лише, коли забути про власне бажання займатися справжньою наукою на пристойному рівні. Якщо доведеться повертатися, то це буде вимушений крок через хворобу чи немічність когось із близьких в Україні, які потребуватимуть моєї особистої присутності протягом тривалого часу. Зрозуміло, що після цього повернутися назад буде майже неможливо”.

– Яка основна відмінність наукового середовища в Україні і за кордоном?

– У Європі значно менша кількість “туфти”, дружня атмосфера, всі працюють колегіально над вирішенням поставлених задач у рівних умовах.

Одразу після приїзду до Німеччини мені було дико зустріти десь в їдальні директора Інституту, з яким запросто за одним столом під час обіду можна було обговорити наукові і не лише проблеми.

На відміну від України, нема пихатості чи зверхності з боку керівництва чи клерків, бо через конфлікти та неефективність роботи є реальна загроза розформування відповідної структури.

– Що має змінитися в українській науці, щоб ви робили свої дослідження тут? 

– Має запрацювати процедура відбору, підтримки та просування найбільш успішних студентів, аспірантів та науковців на основі чітко встановлених і прозорих критеріїв з тим, аби вони більшість часу могли достойно жити і працювати в Україні.

Яка користь Україні з того, що після закінчення школи з золотою медаллю та НТТУ КПІ з червоним дипломом я працюю за кордоном?

Маю публікації в солідних іноземних журналах та індекс Хіршавищий, ніж у значної частини директорів освітніх та дослідницьких установ України? Хоча їхні ніким не обмежені зарплати та блага часто і не снилися моїм начальникам в Німеччині. Де тут справедливість? Куди повертатися?

Ключова річ, яку треба змінити, щоб зрушити ситуацію з місця – це зробити відбір, підтримку та просування найбільш успішних кадрів на основі визнаних у світі критеріїв із залученням їх до ухвалення рішень.

Вже давно відомо, що мати в Україні диплом про вищу освіту, бути кандидатом/доктором наук чи навіть професором недостатньо, аби бути якісним спеціалістом чи ефективним в науці. Плюс розвиток зв’язки “наука – вирішення потреб української промисловості та суспільства” для додаткового фінансування наукових досліджень.

На щастя, минули ті часи, коли наука існувала переважно для підтримки військово-промислового комплексу. Давно настав час спрямувати інтелект на більш корисні суспільству речі на взаємовигідній основі.

Мені, наприклад, незрозуміло, чому в Україні до цього часу науковцям не ставилася задача ефективного розв’язання проблеми з давно забутим в Європі колорадським жуком? Чи де наукові рішення для побудови енергоефективного житла та скорочення енергоспоживання в побуті та на виробництві?

Де внесок науковців в навчання зацікавлених, включаючи створення науково-популярних журналів, передач та проведення яскравих просвітницьких акцій?

Існує безліч речей, де науковці могли б бути корисними власному народу, але для цього потрібна політична воля та зміна “правил гри” як у науці, так і в організації системи власності на землю та засоби виробництва на основі досвіду успішних країн.

Найкращі науковці мали б стати інтелектуальним локомотивом таких змін, знайомлячись з цим досвідом та пропонуючи рішення для українських реалій.

– Чи є, на вашу думку, перспектива якісних змін в українській науці?

– Перспектив я не бачу, лише проїдання створеного раніше, занепад і деградація країни. Яка може бути перспектива в країни, де  постійно рапортують про “подальше покращення” без визнаних у світі наукових результатів?

Яка може бути перспектива, якщо більшість випускників шкіл України йдуть “навчатися” в виші, де не дають знань, а лише видають дипломи після висиджування обумовленого часу та внесення певної суми на навчання?

Це вже не говорячи про корупційні способи одержання “корочок”. Чи можлива була б ситуація в нормальній країні з нормальними науковими структурами та експертами, коли пройдисвіт Слюсарчук пошив у дурні двох президентів України та їх численну свиту?

Це та кара, яку щодня треба нести всім громадянам України у вигляді безнадії та низької якості життя.