Перейти до вмісту
Home » Новини Німеччини » Війна і німці. Як в Німеччині сприймають Україну

Війна і німці. Як в Німеччині сприймають Україну

У німецькому погляді на Україну домінують три негативних «К»: Krieg, Krise, Krim, пише Новое время.

І Німеччина, і Україна мають особливе значення для європейського проекту. Німеччина – економічно і демографічно найбільш значуща країна Західної Європи, а Україна – найбільша європейська держава і геополітично переломна точка Східної Європи. Історично, у німців і українців глибинні взаємозв’язки. Але історії, характеру і різновидам взаємин між ними західні журналісти і дослідники поки приділяли мало уваги.

В Німеччині глибокий інтерес до України і чимало інформації про неї почали з’являтися лише недавно, з 2006 року.

Дослідження GIZ про погляди німців на Україну не є широким статистичним аналізом ставлення населення Німеччини до України, а радше – якісним дослідженням специфічних образів, інтерпретацій, думок, оцінок, стереотипів, знань і очікувань, пов’язаних у німців з Україною. Ця інформація черпається з більш ніж 1000 заяв, зроблених 44 німецькими експертами, які цікавляться Україною і розбираються в ній. До них відносяться вчені, підприємці, громадські діячі, журналісти, художники і політики.

Три негативних «К»

 

З 2014 року в дослідженні вказується, що в німецькому погляді на Україну домінують три негативних «К»: Krieg, Krise, Krim (війна, криза, Крим). Цей образ трохи покращують два старіших, позитивних «К» – для колись знаменитої футбольної команди «Динамо-Київ», а також для Кличка – двох знаменитих чемпіонів світу з боксу Віталія і Володимира, які раніше жили в Німеччині і, як і раніше, популярні там.

Крім інформації щодо загальних стереотипів німців про Україну, дослідження GIZ дає особливо пізнавальне уявлення про сприйняття Німеччиною майданів 2004 і 2013-2014 рр., Різних реформ, проблеми корупції, різновидах націоналізму, закордонних справ, європейських прагнень, культурних відмінностей, відносин з Росією та інтересу для Німеччини.

Вступ в НАТО

Що ж стосується закордонних справ України, відповіді німецьких експертів різноманітніші і частково суперечливі. Один співрозмовник стверджує, наприклад, що вступ в НАТО – погана ідея для України і що вона повинна бути нейтральною, що «НАТО не може виконувати роль гарантуючої сили для України». Однак висновок респондента з цього полягає в тому, що «ЄС повинен “показати зуби” і стати гарантом безпеки для європейського континенту. Зрозуміло, ЄС і Німеччина в ході переговорів щодо Мінських угод вже взяли на себе значну частку відповідальності, і уряд Німеччини “рішуче” підтримує [український] реформаторський процес. “Але”… – запитує респондент риторичне, – “чи вирішить це конфлікт, особливо якщо Росія грає на час?”»

 

Це дослідження в цілому цінне не тільки тому, що ілюструє різні німецькі інтерпретації цих та подібних тем, але також тому, що воно дає уявлення про те, як німецька громадськість буде в подальшому проінформована про події України через своїх експертів у Східній Європі.

З огляду на значимість Німеччини для зовнішньої політики ЄС і її політики щодо Києва, це глибоке розслідування стане необхідним чтивом для будь-якого, хто цікавиться міжнародними відносинами України і її поступовою європейською інтеграцією.