Кожен відповідальний за свою малесеньку ділянку роботи. Як наслідок – баржі плавають, літаки літають, люди працюють, туристи відпочивають.
Львівська психологиня Ольга Ніжаловська три дні провела в Німеччині та зрозуміла, чого нам бракує, щоб жити так, як німці.
Рідко коли мені трапляється нагода кудись поїхати. Сім’я, трійко дітей, навчання, робота, клієнти, пацієнти – і так без кінця-краю. І раптом – можливість полетіти в Німеччину на три дні. Три дні!!! Майже вічність для людини, яка не мала відпустки вже десять років.
Спочатку приголомшив аеропорт у Франкфурті. Чомусь згадався космопорт у фільмі «5 елемент». І Вавилон. Літаки, що діловито розкроюють небо, люди, змішання рас, культур, облич, кольорів. Потім – подорож автобусом до місця призначення. Дорогою повз Рейн і Лореляй, повз маленькі містечка, мене емоційно втиснуло у крісло й не відпускало до повернення додому.
Здавалося б: ну що такого могло бути, що б так порвало на шматочки? Ну, дороги рівніші, ну, будинки охайніші, дахи автентичніші. А потім дійшло: ось воно, у всій красі – те, як внутрішня реальність людей впливає на зовнішню. Колективне несвідоме. Як спосіб мислення проявляється у конструювання зовнішнього світу.
Нічим непримітне містечко Боппард. Як на їхні мірки, то селище. Але атмосфера… Незрівнянне відчуття плинності часу, якась паралельна реальність, щось від Кундери й Андерсена водночас.
Готельчик на березі Рейну. З вікна видно дахи невеличких будинків, усі як один сірі, автентичні, з мансардними віконечками, що ніби повиростали просто з них. Брами, вікна, квіти, відчуття доглянутості й любові до життя, що проявляється в дрібницях.
17 година, сутінки, порожні вулиці, де-не-де літні люди і діти. Яскраві вітрини крамниць, численні пивниці, до яких заходять теж здебільшого літні пані та панове. Видно, що публіка традиційна, всі знають одне одного. Сидять, гомонять, наповнюючи свої дні, тижні, роки якимись тільки їм відомими смислами. Але не тільки це. Реально приємно було бачити шістдесятирічних кельнерів, які ловлять кайф від своєї роботи, впізнають усіх відвідувачів і охоче втягуються у гру, намагаючись знайти знайомі обом слова, аби пояснити мені, чим відрізняються ковбаски та сорти місцевого пива.
Наступний день – Кобленц. Місто, в якому сходяться дві річки – Рейн і Мозель. І знову Старе місто. І атмосфера. І плинність часу. І відчуття спокою та гармонії попри рух і метушню на вулицях. І… без адреналіну. Того адреналіну, який зашкалює в нас, щойно ми виходимо з дому: приїде чи не приїде маршрутка? Влізу чи не влізу? Спізнюся чи ні? Обдурять чи не обдурять?
Мерові Кобленца двічі ставили запитання, чи контролює він процеси містобудування, які важелі застосовує, щоб забудовники не порушували правил. І двічі мер не розумів цього запитання: адже є правила, й за ними будують. Ось зараз планують новий мікрорайон: усе вирішать, спланують, а потім будуватимуть.
І раптом розумієш: вся сіль – у правдивості і почутті відповідальності кожного. Робітники просто добре роблять свою роботу, якісно вкладаючи асфальт. Будівельники просто будують за правилами. Кельнери просто люблять свою роботу. Кожен – важливий гвинтик і коліщатко в єдиній злагодженій системі. Кожен відповідальний за свою малесеньку ділянку роботи.
Як наслідок – баржі плавають, літаки літають, люди працюють, туристи відпочивають. А правила… вони для всіх однакові. І суть не в тому, щоб знайти спосіб їх порушити, а в тому, щоб максимально їх дотримуватись.
Впевнена, є і свої нюанси в їхньому житті. Але така ностальгія прокинулася за тим, чого у нас усе ще нема. І гіркота, присмачена печаллю. І усвідомлення важливості свого місця в житті: як мами, як дружини, як фахівчині, як подруги. І розуміння: системні зміни треба починати з себе. Бо ціле складається з кожного.
Увага! Повне чи часткове використання матеріалів нашого сайту дозволено лише за письмової згоди редакції.