1990-й рік. Живемо в студентському гуртожитку. Я заміжня. Насувається зима, і мені терміново потрібна куртка. І я вже знаю, яка – фіолетова, гарна, з «золотими» блискавками, м’якенька, тепла!.. Куртка моєї мрії. Я вже уявила, як одягну, піду на роботу, мене питатимуть, де то я купила таку красу?
Але в нас немає грошей на ту куртку.
Тканини у шафі
До того, на мій випускний, мама шиє мені плаття. З тканини з блискітками. Відрізок тканини пролежав у шафі років зо п’ять. Мама десь купила з оказією. За 5 років до самого випускного. Мама все своє попереднє життя прожила з порожніми магазинними полицями.
У нас удома було багато тканини. Ситець і кримплен – найважливіші з них. Мама купувала. Вона вміла шити. Працювала в сільській швейній майстерні, обшивала дружин сільської знаті і продавчинь в магазині. Тому була допущена до дефіциту. І приносила додому не 200 грамів вершкового масла, як усім продавали, а півкілограма. І цукру не 2 кілограми, а 5. Ковбаси в магазині не бувало. Взагалі.
А ще мама могла купувати «з-під поли», як це тоді називалося, туфлі чеської фірми «Цебо». Вони були прекрасними в порівнянні з вітчизняними. Коштували 42 карбованці. Я пам’ятаю цю ціну, бо мій учитель у школі сказав, що мама мені купує дорогі речі – і це не зовсім правильно. От виростеш, сказав учитель, і не зможеш собі такі купувати, бо то дорого.
Я не любила коричневу шкільну форму. Мама шила мені сарафани в тон, прикрашала яскравими ґудзиками, шила білі блузки. Шила сукні на шкільні вечори.
На вихідні, коли мама виходила теревенити з сусідками на вулицю, одна з них вичитувала їй:
– Ну що ти її балуєш? Тільки вона щось задумала звечора, а ти вже зранку їй пошила. Будь-яку примху виконуєш! Купи ото шкільну форму – і нехай ходить, як всі. А то виросте егоїсткою.
Мама посміхалась. Шкільна форма колола тіло, мала грубі шви й була негарною.
У нас, хто жив недалеко від Молдови, був «привілей» – їздили до Кишинева і там скуповувалися. Моє покоління дівчаток, покоління наших мам і бабусь виросло в «молдавських» тапочках. Зручна взувачка, з яскравим верхом у квіточках та білою гумовою підошвою. І я казала своїй учительці, що все життя буду носити молдавські тапочки! Тому що взуття, яке продавалося в радянських магазинах, не можна було взувати апріорі. Вчителька дивилася на мене сумним поглядом: – Будеш в молдавських тапках в університет ходити?
Мамі було трохи легше, аніж її подружкам – вона собі шила одяг. Майже весь. У тому числі пальто і куртки. І ще навчилася шити ковдри. І постільну білизну. І купальники.
Новий вид радянських людей
Тому що купити все це було не просто проблематично, а часто неможливо. У країні будували комунізм, готувалися захищатися від американців і вирощували новий вид радянських людей.
Перед 10 класом ми поїхали з мамою купувати мені джинси. Перші. Тодішні модні «банани- варьонки». Боялися, що нас обдурять, ходили міряти в якісь смердючі під’їзди, де нас підганяли і шепотіли, що «мєнти йдуть». 200 карбованців – дві мамині заробітні плати. Але я повернулась модною. Правда, штани ті були трохи затісними. Але ж гарними! Тому одягала їх, лежачи на підлозі.
А ще мама купувала якусь вовну, мила її, сушила, потім здавала на місцеву суконну фабрику, а звідти привозила мені дивного зеленого кольору кофти. Чомусь кожного разу зелені. І казала, що інші кольори – ще страшніші.
Я пам’ятаю, якою щасливою була мама, коли виходило купити болгарську зубну пасту «Поморін» і шампунь. Бо миття голови сирим яйцем якось не додавало блиску і краси.
Пам’ятаю, що по нормальні труси требу було їхати до Одеси – і то не факт, що привезеш. По все треба було їхати до Одеси. Бо там був «Привоз» з «самопалом», який виробляли «цеховики» –імітація модних виробів. І в Одесі була «товкучка», де продавали неймовірно красивий одяг із «американських посилок». За неймовірними цінами.
Закупи у столиці
А якось, на початку 80-х, моя мама поїхала в Москву, до родичів. Була там 5 днів, три із них провела в чергах у ГУМі. Цілий день стояла за чоботами для мене. Купила. Вони виявилися на розмір меншими. Але я стійко носила, трохи прим’явши задник.
У мами був один парфум – «Ландыш». Я і досі пам’ятаю той запах. І запах «Красной Москвы», яку мама теж привезла з Москви, їй там подарували. Нудотний запах, але мама берегла на свята – дорого ж!
Про колготки я можу написати цілий трактат. Як фарбувати в потрібний колір у домашніх умовах і як не переборщити з йодом. Як акуратно штопати і одягати під брюки. Як витримувати в морозилці, бо хтось сказав, що так вони стануть міцнішими.
Моя мама в свої 35-38 років носила хебешні колготи, бо капронові були одні, і я вже починала ходити на танці – мені ж потрібніше!
Мені подружка в 91-му році надіслала посилку з-за кордону – там було пар 20 колготок. Я плакала від щастя. І перший раз надягла цілі колготки під джинси…
Наші мами хотіли бути гарними. Хтось сказав сусідці, що добра зачіска виходить, якщо волосся, перед тим, як накручувати на бігуді, змочувати в пиві. Як же вони потім смерділи Жигулівським пивом – ці молоді, красиві жінки з дивно накрученими «зачісками».
А плювати в засохлий «брасматік» – польську туш для вій, розтягуючи термін її життя?
А прати шматки старого простирадла, якими жінки користувалися під час менструацій, тому що вати і бинтів не було в аптеках узагалі! І лише щасливиці й допущені до дефіциту могли купити пакунок вати і почувати себе до біса цивілізованими. Звідки було знати, що Ерл Хаас винайшов гігієнічні тампони ще у 1929 році?!
А не могти роками купити звичайні шкарпетки… Я пам’ятаю час, коли продавали по 2 пари в руки. І поради в настінному відривному календарі, як правильно штопати шкарпетки, щоб це було непомітним.
А мохерові шапки і берети? Вулицями сіл і міст ходили жінки в однакових головних уборах, часто одного і того ж кольору. В залежності, який мохер привозили моряки з рейсів.
Ми були такими бідними…
Чоловіки теж ходили в усьому однаковому. Піджаки, штани, чорні туфлі навіть влітку. Яскраво я пам’ятаю еру турецьких светрів. Але то вже починалася ліберальна економіка.
Я розглядаю світлини часів молодості своєї мами. На них – красиві молоді жінки. В однакових болоньєвих плащах, однакових «газових» хустинах, однакових чорних «лодочках».
А більше нічого і не було, – зітхає мама. – Ми були такими бідними! І, навіть якщо були гроші, то не було що на них купувати. Не хочу і ніколи не хотіла в Радянський Союз. Я там була. Мені там не сподобалось.
Я везу мамі з усіх своїх поїздок одяг – футболки, брюки, блузки, куртки. Вона радіє, як мала дитина, але кожного разу мені каже:
– Ну навіщо ти витрачаєш гроші? Скільки мені потрібно того одягу? Я ж нікуди не ходжу!
І гірко та ностальгійно зітхає:
– От якби мені оці всі наряди тоді, коли я була молодою!.. Я нічого путнього так і не зносила…
Коли я слухаю балачки про «прекрасне життя і перспективу» в країні, яка все своє існування якщо не знищувала, то гнобила своїх громадян, нівелювала почуття гідності та обмежувала навіть побутовий вибір, я жалкую, що не існує машини часу. Щоб повернути ностальгуючих туди, де всі зусилля йшли не на розвиток, не на спілкування з власними дітьми, не на читання книжок, яких теж не можна було дістати. Туди, де життя було спрямоване на черги, виживання, сіру і безпросвітну нужденність, відкладання грошей на вічно дефіцитну меблеву «стінку».
Наші батьки, наші бабусі і дідусі, і навіть трохи моє покоління, всі ми жили в парадигмі виживання. І лише наші діти вирвалися. Наші діти – це інший всесвіт. І назад вони вже не повернуться. Після 2014 року точно не повернуться.
… В гардеробі моєї 75-літньої мами є рожева куртка. Така, яку вона б могла собі купити 50 чи 40 років тому. Могла б. Якби не жила в Радянському Союзі.
Зоя Казанжи
Запрошуємо приєднатися до групи у Facebook “Українці в Німеччині – територія вільного спілкування”
