in

Чому українці прагнуть євроінтеграції? Погляд після подорожі Німеччиною

Хочу розповісти про мою подорож. А раптом комусь ця розповідь знадобиться? Наприклад, хтось із вас, шановні читачі, вирішить здійснити схожу веломандрівку, або взагалі зрозуміє, що світом треба мандрувати.

А можливо, комусь ця розповідь знадобиться для того, щоб зрозуміти: чому освічені, цивілізовані українці хочуть інтегруватися в європейську спільноту…

Отже, моя подорож почалася із Хмельницького. У перший день планував бути у Львові, але українські дороги скорегували ці плани, і під вечір я ледве доповз до Тернополя.

Дорогу від Тернополя До Львова я вже знав, бо півтора року тому їхав нею в зворотному напрямку. Нічого не змінилося: дороги практично немає.

Думаю, уже настав час, щоб кожен українець-платник податків поцікавився у своїх знайомих чи родичів-шляховиків – чому в нас такі дороги? Кожному з нас соромно, коли ми щось робимо неякісно, при тому, що нам за це заплачено. Я впевнений, серед шляховиків теж є люди, яких можна запитати: “Вам не соромно за те, що ви за наші гроші робите?”

Отже, дороги з Тернополя до Львова фактично немає – це я кажу для тих наших урядовців, які вірять звітам про те, що “така дорога існує”, і виділяють регулярно гроші на її ремонт.

Непростий день видався у Львові. Обминаючи ями та намагаючись поділити дорогу з автомобілістами, при під’їзді до Львова я впав, втрапивши в колію. Крім того, мене з вікна авто облили водою – це якраз був “обливаний понеділок”, але спочатку я образився. Ще чомусь львів’яни сигналять без причини велосипедистам, не пропускають пішоходів. На довершення картини, бачив трьох хлопців, які кинули шкірки від бананів на газон біля Личаківського цвинтаря. І на додаток, веломайстерні того дня не працювали, бо Пасха. Але на площі Ринок було класно, як і позаминулого року, коли я тут зупинявся.

Дорога від Львова до кордону порадувала – 78 кілометрів я їхав пристойним асфальтом із середньою швидкістю 30 кілометрів на годину. На КПП Шегині був приблизно о 10-й годині; мене з велосипедом прикордонники спрямували на піший перехід.

Пригоди почалися на польському кордоні.

Прикордонник повідомив, що до моєї візи потрібні листи-запрошення. А їх я якраз і не роздруковував, оскільки вони були в електронному вигляді, і я думав, що цього буде достатньо. Прикордонник передав мене своїй колезі, яка пояснила, що їм потрібне саме паперове запрошення, причому роздрукованого з мейла буде достатньо.

У відповідальний момент мій всевміючий смартфон мене підвів: пошту з нього прикордонникам я відправити не зміг. Попросив це зробити колегу – зателефонував їй у Київ, вона зайшла в мою пошту й надіслала листа прикордонникам. Години через дві ця пригода скінчилася, і я таки в’їхав у Польщу.

Це була чисто моя помилка. Якби мав ці роздруковані листи від велосипедистів із Франкфурта, Аахена, Антверпена, або хоча б забронював у Кракові готель – жодних питань би не виникло.

Із приводу мовного бар’єру – його не було. Прикордонники говорили зі мною польською, я їм відповідав українською – ми чудово одне одного зрозуміли. Прикордонники були коректними, їхні слова й інтонації показували, що вони хочуть мене пустити, але їм для цього потрібно виконати певні кроки. Усе ж таки один неприємний момент на кордоні з’ясувався. Виявляється, мені видали візу не на місяць, а до 21 травня. Отож, доведеться свої плани обмежити й повністю маршрут проїхати другим разом.

У Пшемислі, що за 15 кілометрів від кордону я спочатку купив картку місцевого мобільного оператора за 5 злотих (4 злотих – це один євро), а потім поїхав ремонтувати велосипед. Після проїзду українськими дорогами навіть міцні колеса мого велосипеда потребували рихтування.

Тривале спілкування із прикордонниками заклало в мене початкові знання про польську мову, тому з веломайстром я вже навіть намагався трохи “мувіць по польську”. На кордоні десь загубив своє дзеркало заднього виду, яке кріпиться на шоломі, а купити його в Польщі поки не зміг; водночас у нас такий девайс є в кожному веломагазині.

Обідав у кафе при краєзнавчому музеї. Поляки не цураються того, чого так бояться в нас – не можна, мовляв, торгувати в храмі культури. Поляки вважають, що можна: і я бачив чимало прикладів, які підтверджують – таки можна.

Дорога із Пшемисля на Жешув видадася чудовою. Варто сказати, що там теж ремонтують дороги, але роблять це з розумінням правил безпеки руху. Спочатку будується асфальтованй об’їзд, і лише потім дорога перекривається й починається ремонт.

Я так замилувався цими дорогами, що під вечір втратив пильність і, не помітивши колії на дорозі, полетів сторчака в кущі. На щастя, без наслідків для себе й велосипеда, а от велошорти порвав так, що це потребувало ремонту. А тут якраз готель при дорозі, тож довго не думаючи, став на ночівлю.

Дорога наступного дня була найпродуктивніша – я проїхав 8 травня 220 кілометрів. Багато в чому це стало можливим завдяки останньому відрізку дороги від Тарнова до Кракова. Навігатор вивів просто на казкову дорогу! Узбіччя – два метри, дорога рівнесенька; був вечір і ваговози, які заважали мені їхати вдень, у цей час уже не їздили. Коротше, останні 90 кілометрів – це була чиста їзда із середньою швидкістю 37 кілометрів на годину.

Майже доїхавши до Кракова, я зупинився на хвилинку попити води. Отут до мене й під’їхала поліцейська машина. Полісмен, перевіривши мої документи, повідомив, що я їхав по автомагістралі, а це, звичайно ж, заборонено. Поліцаї поспівчували тому, що я помилився через навігатор, підвезли мене й велосипед на своєму авто два кілометри до завершення автобану, виписали штраф у 50 злотих, побажали щасливої дороги – і ми роз’їхались. Під враженням від зустрічі з поліцією й від сплати штрафу я доповз до найближчого готелю й улігся спати. Дороги були порожні, але я стояв на всіх світлофорах, чекаючи зеленого…

Зранку було знайомство із Краковом. Це було 9 травня.

У поляків, як і в усіх європейців, велике свято – день Європи. На площах грають оркестри, виступають артисти й чиновники, святковий і піднесений настрій передається й місцевим, і туристам.

Трохи про велосипеди. Вони тут усюди, і користуються ними від найменших до найстарших. Велосипедів так багато й вони такі різні, що починаєш розуміти – це частина культури й традицій Європи.

Вело-Краків

Оскільки моїми улюбленими фільмами є фільми Махульського, які знімалися в Кракові, я, звичайно ж, походив тими вулицями, які бачив у кіно.

Із Кракова до Франкфурта вирішив їхати потягом, бо віза не дає простору для веломандрівки. Квиток виписали з пересадкою у Варшаві. Переїзд потягом недешевий, однак потяги чисті й, їдучи в таких потягах, ви розумієте, що залізниця – це дуже зручно швидко й комфортно. Щоразу думаєш, порівнюючи з Україною, кому вигідно, щоб нашими залізницями їздили дешеві розвалюхи?

Прибув у Франкфурт наступного ранку, і одразу поїхав по маршруту на Аахен – але знов у справу втрутився автобан. Ним, як відомо, велосипедистам їхати заборонено, тож я ретельно стежив за тим, щоб знову не втрапити в халепу. У результаті невелику відстань до Вісбадена я мусив їхати, петляючи навколо автобану німецькими селами. Це мене конкретно замучило, отож я зупинився на нічліг у Вісбадені, але все одне враження були отримані.

Німецькі села – це Беверлі Хілз і Конча Заспа разом узяті, але без кічу, пафосу і з любов’ю до свого. Акуратні, підстрижені кущики і вазончики; будиночки невеликі, але дуже красиві; скрізь асфальт; автобуси ходять як годинник, хоча і порожні, бо у всіх автомобілі. Дивлячись на це, думаєш, що багатьом нашим людям, певно, уже час перестати бігати із плакатами, а почати щось робити для себе і родини.

Німеччина дуже схожа на Україну. Просто в Німеччині чисто і прибрано, і більшість людей у своїх містах пересуваються велосипедом, навіть маючи мерседес – купе чи кабріолет.

Проблукавши німецькими лісами і горами від Вісбадена до Кобленца впродовж трьох діб і розуміючи, що катастрофічно вибився із графіка і бюджету, я вирішив повертатися, щоб уникнути прострочення візи і депортації.

Маршрут через німецькі гори

Є ще одна причина, якої, можливо, чимало хто не зрозуміє – раптом різко захотілось додому. Я і сам не до кінця розумію, чому? Можливо, це розуміння ще в мене попереду, але мені раптом та-ак захотілося у свою київську квартиру, до нашого будинку, у наш офіс на бульварі Верховної Ради 20. Попри те, що я регулярно спілкувався і з німцями, і з українцями, яких тут чимало, раптом мені все це стало заважати.

І ще одна важлива деталь – велосипед почав здавати позиції. Спочатку з’явився люфт у передній втулці. Підкрутити конус можна, тільки маючи два відповідні ключі. Я взяв чомусь тільки один. Потім, блудячи горами, я загубив задній червоний ліхтар, а в запасному ліхтарі ще в Україні зламалося пластмасове кріплення. Їздити по Європі без заднього ліхтаря по дорозі на велосипеді – штраф.

Крім того, як я не рівняв колеса після українських доріг, криве колесо воно криве і є – потрібна заміна. А міняти щось у європейських магазинах і майстернях – недешево. Скажімо, заміна ланцюга обійшлася мені в 40 євро, що вдвічі дорожче ніж в Україні.

Звичайно, усі ці причини моментально знайде будь-яка людина, для того щоб переконати себе щось не робити. Це прояв слабкості – і не фізичної, а моральної, бо організм жодного разу за цей тиждень велоподорожі не сказав мені, що йому важко.

Отже, почуваючись слабаком, я планую в майбутньому реабілітуватися. Найкраща мотивація для доведення подорожі до завершення – це рекламодавець, перед яким є зобов’язання. Тоді вже нікуди не подінешся. Отож, знайти рекламодавця чи замовника серії матеріалів за хороший гонорар – це така ж важлива частина подорожі, як і справний велосипед та тренування.

Тим часом є і позитиви: два етапи я все таки пройшов велосипедом. Проїхав від Хмельницького до Кракова і від Франкфурта до Кобленца. Тобто, через мальовничі німецькі гори, де асфальт посеред лісу вражає в саме серце громадянина країни, у якій асфальт можуть покласти по-людськи тільки на тих дорогах, де їздять урядовці.

Ідеальна дорога посеред німецького лісу

Далі – докладно про проїзд німецькими горами і лісами.

Виїхав із Вісбадена в суботу приблизно о 13-й годині. Дорога весь час угору. Нарешті закінчилося місто і почався ліс. Справа від дороги прокладена велодоріжка, один лише вигляд якої викликає неймовірне захоплення. Дерева згори створюють зелений дах, доріжка, хоча і не асфальтована, однак рівненька і годиться навіть для моїх шосейних коліс.

Однак, велодоріжка незабаром закінчилася і треба було виїздити на дорогу. Затяжний підйом змушував зібратися і терпляче крутити педалі. Коли не уявляєш, де цей підйом завершиться і почнеться спуск – це вимотує особливо.

Раптом нагадало про себе те, що це гори – сонце сховалося за хмари і пішов сильний дощ. Мені до цього не звикати. Виймаю протидощові причандали, одягаю: спеціальні бахіли на кросівки (це дуже важливо, бо веловзуття намокає швидко, а сохне дуже довго, і якщо не захиститися – будеш змушений нюхати гниль усю решта шляху), поліетиленова накидка від дощу, чохли на сумки – усе це вдягнув за хвилини дві, але дощ був такий сильний, що я все одне намок.

Але дощ виявився дуже коротким. Через 5 хвилин уже світило сонце, і треба було протидощовий захист знімати.

Так впродовж дня було кілька разів. Різке потепління змінювалося різким похолоданням. У куртці під сонцем стікаєш потом, без куртки під дощем моментально замерзаєш, тому без переодягання не обійдешся.

Гірське селище Обернхоф

Зрештою, заїхавши в чергове німецьке сільце, вирішив купити щось поїсти. Обрав для цього не маленьке кафе, яких там вистачає – а великий мережевий супермаркет, де і продукти дешеві, і кафе є, і телефон можна зарядити.

Дуже важливо при поході в європейські магазини не перераховувати вартість товару на наші гроші. Це засмучує, а засмучуватись в такій поїздці як моя – шкідливо. Позитивні емоції дають фізичних і моральних сил для продовження подорожі. Хоча, є японська приказка про те, що весь час добре – теж погано.

Під час цієї подорожі мав можливість порівняти стиль життя багатонаціонального Франкфурта і чисто німецьких гірських сіл, і містечок, на зразок Нассау, Лімбурга, Мейса, Обернмаха.

Там де немає нікого іншого, крім німців – чистота, порядок, традиції, ніжне ставлення до всього, що стосується історії. Там де до німців додалися чимало представників інших народів – бруд, агресія, цигарковий сморід у готельних номерах дешевше 50 євро – асоціальні типи. На мене справив враження африканець, який ішов центром Франкфурта, заглядав у сміттєві баки, після чого буцав їх ногами, голосно щось викрикуючи.

Приємно вразила традиція німців зустрічатися в кафе і спілкуватися. Кафе чи бар у німецьких селах виглядає як вітальня в будинку великої родини, де всі одне одного знають і люблять, хазяїн з усіма спілкується, молоді і старші разом і, що цікаво, молоді без жодних гаджетів. Сидять собі, говорять. На це можна годину дивитися і радіти тому, що ідеальна громада існує.

Як я вже писав, погода в німецьких горах примхлива і постійно змінюється. Якщо додати до цього кількакілометрові підйоми і спуски, а також численні дороги і відгалуження в одному і тому ж напрямку, у яких і навігатор інколи плутався, можете собі уявити що то була за їзда.

На додаток, як відомо, навігатори розроблені для автомобілів. Ще можна прокласти пішохідний маршрут, але для велосипедистів навігатора я, принаймні, не зустрічав. Можливо це моє недопрацювіання, але я тут викладаю факти, як людина вперше поїхала велосипедом у Європу,  з якими труднощами вона зіткнулася та як із того викрутилася.

Отже, за допомогою навігатора та завдяки німцям, які радо допомагали подорожньому, я повільно, але впевнено просувався в заданому напрямку. Правда, слово повільно – це м’який варіант того, що було насправді, тому що двадцять кілометрів прямої дороги займав автобан, а я мусив їхати паралельними дорогами, бо за проїзд німецьким автобаном мені б вліпили штраф, якого жоден бюджет не витримав би. Дисциплінує.

Альтендіз

Взагалі, дисциплінованість європейців у цьому питанні будь-якого українця спочатку я думаю, вразить. Уявіть картину: вузесенька вулиця, машин немає, перебігти – раз плюнути – а 20-30 людей стоять на світлофорі: чекають зеленого світла для пішоходів. То і ти мусиш чекати – соромно в такому разі бігти через дорогу. Не знаю як кому – мені було соромно. і я стояв разом із поляками та німцями в Пшемислі, Жешуві, Франкфурті, Вісбадені, Кобленці та інших містах, якими проїздив.

Велосипедний Франфуркт

Повертаючись до німецьких гір скажу, що такого асфальту в нас у деяких містах не знайдеш, а там гірський асфальт такий, ніби щодня цим асфальтом їздить якесь урядове цабе.

Насправді, це не так – дорога для всіх. Як і величезна територія природних парків – для всіх і кожного. І там шанують велосипедистів.

До того ж, так шанують, що інколи це змушує злегка тушуватися. Я не раз втрапляв у такі ситуації. Їду собі спокійно, думаю про щось своє, раптом чую за спиною тихий шум двигуна. Дивлюсь – а там уже зо п’ять машин чекають, поки я їх побачу і дам можливість проїхати. Перетнути суцільну лінію, за якою порожньо, ні в кого не виникає думки, сигналити велосипедисту теж ніхто не наважується.

Я, який звик зовсім до іншого ставлення, у такому разі просто зупиняюсь і даю дорогу автомобілям. Вони мені блимають аварійкою на знак подяки.

Проїжджаючи німецькими селами, помітив, з якою любов’ю місцеві люди ставляться до історичних будівель і до природи. Жодного папірчика на дорозі, газончики підстрижені, парканчики побілені.

Фортеця біля Лімбурга

Взагалі в німців прийнято не паркани зводити, а головну стіну будинку виводити на вулицю, і будинки стоять впритул один до одного; натомість у дворі вже розміщується газон, місце для авто і решта господарських споруд.

Нерідко перед домом можна бачити виставлені старі речі – це сімейний розпродаж. Люди проїздять і раптом щось комусь приглянулось – купують за копійки. А потім деякі і речі з’являються в українських бутіках як нові, щойно привезені брендові товари…

(Далі буде…)

Олександр Іванюк, для УП.Життя

Погляд з-за кордону на наших жінок

Чому у німецьких дитсадках є вихователі-чоловіки?